Get Adobe Flash player
    Военная летопись

    Харків 1942. Останнє велике оточення Червоної армії

    Парнікоза І.Ю.


    Усім радянським громадянам, чиї надії перекреслив Харків 1942-го.        
    Тим, хто загинув, намагаючись вивести свої війська з оточення, присвячується…         

    «Біда в мене із сином…Пропав безвісти. …Під Харковом…Моя Надія         
    не раз просила мовляв, Павлушо, візьми Вілю до себе, але я казав:         
    скільки синів удалині від батьків воюють, а ти хочеш, щоб хлопець по         
    батьку йшов як генеральський синок. Як я після цього іншим батькам         
    в очі дивитимуся. От і додивився…»         

    С. Мельников, «Маршал Рибалко»   

    «Честь та хвала тобі у віки віків, велике священне минуле, і тобі, жертвенна кров!»        

    Г. Сенкевич, Хрестоносці   



    Пролог

    Це було жахливе розчарування. Адже, новий 1942 рік зустрічали в ейфорії від перемог Червоної армії в ростовському контрнаступі та битві за Москву. Начебто, вдало просувалися події на Керченському півострові. Серця змучених війною людей чекали весни – весни нового 1942-го року, коли, на їх глибоке переконання, Червона армія пожене ненависного ворога на схід. Вони сподівалися і вірили… але доля розпорядилася по іншому. Вже 8-го травня німці проломили оборону Кримського фронту, Керченський півострів перетворився на суцільну криваву баню. А 29 травня, через три тижні після початку, нищівною поразкою закінчився генеральний наступ Південно-Західного фронту Червоної армії під Харковом. Напоєний кров’ю агресор розв’язав собі руки. 1 липня після 250-ти денної оборони німці увірвалися до Севастополя, 17-го липня залишено Луганськ, а 22-го липня з важкими боями радянські війська залишили останнє на території України місто…

    Вперше про харківську трагедію я почув під час бесіди з випадковим супутником у вагоні одного з українських поїздів. Старий чоловік із Лубен, прізвище якого я на жаль тоді не записав, розповідав про свій життєвий шлях. Ще підлітком він потрапив у Харків, де перебував до підходу німців. Евакуйований до Челябінська – «Танкограда», він до весни 1942-го працював за верстатом, виготовляючи колінчасті вали для важких радянських танків КВ. Почувши, що радянські війська розпочали битву за Харків, натхненний хлопчина на вантажних ешелонах втік із заводу на поле бою, де вмовив військове керівництво його залишити. Але судилося побачити жахливу картину агонії радянського наступу та оточення. Хлопцю довелося працювати у поховальній команді, … а згодом повернутися у Лубни, переживши низку страшних поневірянь на окупованій території лівобережжя, аж до приходу радянських військ у 1943-му.

    Автору не довелося пережити і дещиці тих подій, які припали на долю того покоління, що кров’ю боронило свою Батьківщину. Тому він не бере на себе сміливість судити учасників тих подій і притримуватиметься оцінок спеціалістів, які детально вивчали Харківську трагедію 1942-го. Як це було…

    Передісторія

    Щоб зрозуміти причини невдачі Харківського наступу, необхідно повернутися до подій зими 1941-1942 рр. Відкинувши німців від Ростова, Червона армія спромоглася завдати ворогу нищівної поразки у битві за Москву. Намагаючись не втратити ініціативу, вже 18 січня 1942-го перейшов у наступ Південно-Західний фронт. За задумом, стрімко прорвавши лінію фронту, радянські війська мали вийти в тил угрупованню ворога у Донбасі, а також харківському угрупованню. Битва мала закінчитися оточенням чи відходом відповідних німецьких сил. Радянські війська форсували Сіверський Донець та, захопивши Ізюм, розвинули наступ на Барвінкове та Лозову.

    Втім, незважаючи на захоплення цих населених пунктів, не вдалося зломити опір ворога в Балаклеї, внаслідок чого наступаючі війська перейшли до оборони за виразом керівника генштабу Б. М. Шапошнікова у оперативному «мішку» – Барвінківському виступі. В березні радянські війська знову переходять в наступ. 7-го березня 6-та та 38-ма армія атакує чугуївсько-балаклейське угруповання німців з метою знову ж таки захопити Харків. Результати були більш ніж скромними – вдалося лише захопити плацдарм на правому березі Сіверського Дінця, оскільки контрудар 3-ї танкової дивізії німців зупинив подальше просування.

    12-го березня в наступ перейшла 9-та армія та оперативна група А. А. Гречко з завданням розгромити слов’янсько-краматорську групу ворога. Радянські солдати рясно окропили берега Дінця кров’ю, але розширити горло Барвінківського виступу так і не вдалося. Ось тоді виникла ідея третьої – травневої операції. Спочатку її планували як звільнення всього Лівобережжя, але Сталін відхилив такий підхід та наказав готувати місцеву операцію з метою звільнення Харкова. Як вже зрозуміло читачу, за напрямками головних ударів вона не відрізнялася від попередніх.

    Знову було вирішено завдати чергового удару північніше Харкова, а також на південь від нього завдати удару в обхід сконцентрованого у горла «мішка» балаклейського угруповання німців. За задумом наступу, після виходу до Дніпра балаклейське угруповання було б оточене, а краматорське або опинилося б в оточенні, або було б вимушене швидко відкотитися від Дінця до Дніпра. Зважаючи на напрямки головних ударів, годі було й сподіватися на несподіваність нового наступу. Адже тут знаходилися вже добре обладнані та випробувані німцями у зимових боях позиції. Тут було створено головну смугу оборони, відсічні позиції, а також другу і третю смугу оборони, глибина якої сягала 12 км. Розвідка німців не могла не розкрити перегрупування радянських частин, що тривало аж 30 діб. Тому наступ аж ніяк не міг бути легким. Крім того успіх всієї операції критично залежав від стійкості 9-ї та 57-ї армій Південного фронту на південному фасі Барвінківського виступу. Адже міцний удар краматорського угруповання німців у фланг радянського наступу міг призвести до оточення і розгрому військ, що наступали. План наступу був дуже ризикованим. Зважаючи на цю обставину, проти нього рішуче виступив керівник Генштабу Б. М. Шапошніков. Але керівництво Південно-Західного напрямку запевнило Сталіна в успіху операції, і він дав на неї добро. Пізніше виявилося, що Б. М. Шапошніков був правий, адже відбиваючи один за одним радянські наступи, абсолютно передбачувані за напрямками головного удару, німці готувалися в свою чергу 17-го травня розпочати операцію «Фридерікус-1». За їх задумом, балаклейське та краматорське угруповання синхронними ударами по північному та південному фасам Барвінківського виступу мали замкнути радянські війська у котлі. Згодом виявилося, що на Ахіллесовій п’яті радянського наступу – південному фасі виступу, німці створили перевагу над військами Південного фронту у піхоті в 1,3 рази, в танках в 4,4 та артилерії в 1,7-рази. До того ж поза полем зору (увагою) радянської розвідки залишилася свіжа і готова до реалізації флангового удару 14-та танкова дивізія, а також перекидання вже під час наступу сюди ж ще однієї – 16-ї танкової дивізії. Саме ці прорахунки і призвели до фатальних наслідків.

    Наступ

    Для участі в наступі радянське командування сконцентрувало до 925 танків. Втім, співвідношення по танкам з німцями залишалося рівним. В складі танкових бригад були сучасні танки Т-34 та КВ, крім того використовувалися англійські «Матильди». На виступ було перекинуто дивізіон реактивної артилерії на базі тягачів СТЗ-НАТІ. Авіаційна група Південно-Західного фронту налічувала 513, а Південного фронту – 119 справних літаків. Німецькі сили до радянського наступу налічували до 400 справних літаків. Хоч, радянська авіація сильно поступалася німецькій за кількістю денних бомбардувальників та штурмовиків, які складали більшість в 4-тому повітряному флоті німців, втім діяла рішуче. Так, за три доби до початку операції здійснено масовані нальоти на залізничний вузол Харків, а за добу – штурмувалися ворожі аеродроми.

    12-го травня, подекуди навіть не досягши кількісної переваги над німцями, за умов слабкої взаємодії частин, радянські війська перейшли в наступ. Втім, 34% артилерії, що мала нанести удар по глибоко-ешелонованій німецькій обороні, в бою участі не прийняли. Частини 21-ї, 28-ї та 38-ї армії, що завдавали ударів північніше Харкова, прогризли міцну оборону, потіснили ворога та, захопивши Непокрите, підійшли на 20 км до Харкова.

    Передові сили південного угруповання в складі 6-ї армії генерал-лейтенанта А. М. Городянського та армійська група генерал-майора Л. В. Бобкіна також прорвали фронт та розвинули наступ на Красноград та Зміїв, охоплюючи Харків з півдня. В перші дні успіх просування ударних угруповань пояснювався переважно пануванням радянської авіації в небі.

    Німці шалено оборонялися, на північній ділянці наступу вони перетворили с. Тернова на міцний вузол оборони. Хоч, Тернова опинилася в оточенні, взяти її радянським військам так і не вдалося. Таким чином, виконати основне завдання – вийти на оперативний простір та звільнити Харків не вдалося. Німці швидко підтягнули сюди свіжі 3-ю та 23-ю танкові, а також 71-у піхотну дивізії та 13 травня перейшли в контрнаступ у фланг 38-й армії. По всьому фронту розгорілися зустрічні танкові бої. Радянські війська вимушені були закріпитися на рубежі р. Велика Бабка і оборонятися.

    Більш успішно просувалися частини південного ударного угруповання. 14 травня вони вже билися на підступах до Краснограда. Втім, маючи на руках рухомі частини, радянське командування не скористалося успіхом шостої армії, та не поспішило кинути їх у бій для розвитку успіху. Резервний 21-й танковий корпус було введено в бій лише 17 травня, коли німці вже закріпилися на тилових рубежах. Замість швидкого просування по тилам, корпусу знову прийшлося проривати ворожу оборону. Вкотре виявилася перманентна вада радянського керування військами – ненадійність зв’язку. «З наступаючими дивізіями штаб Шостої (Армія Городянського-автор) мав дуже ненадійний зв’язок. Радіозв’язок не працював з різних причин. Лінійно-телефонний зв’язок постійно виходив з ладу» – згадував лейтенант Д. Небольсін – керівник зв’язку дивізіону «катюш».

    Реагуючи на радянський наступ, німецьке командування вже 14-го травня перекидає на харківський напрямок авіацію з Криму. Всього ж за час боїв авіагрупу було поповнено на 800 літаків. Перевага в повітрі перейшла до німців. Своїми активними діями пікірувальники та штурмовики ворога наносили важкі втрати радянським з’єднанням, які вели важкі наступальні бої.

    Операція «Фридерікус-1»

    Невдача північного угруповання та глибоке просування південного, як ніколи сприяли реалізації запланованого ще до початку радянського наступу на 17 травня німецького плану «Фридерікус-1» - фланговим ударам на оточення. За умов, що склалися, німецьке командування приймає сміливе рішення: скориставшись із своєї переваги проти Південного фронту, реалізувати операцію «Фридерікус-1» головним чином південним угрупованням військ. Для чого з району Краматорська нанести потужний удар в горло Барвінківського виступу, і, захопивши Ізюм, з’єднатися з частинами, що утримують Балаклею. Як ми пам’ятаємо, сконцентрована проти радянської 9-ї армії Південного фронту 14-та танкова дивізія не була вчасно виявлена радянською розвідкою. Розплата була тяжкою. 17 травня 11 німецьких дивізій з групи Е. Клейста, в складі яких були румунські, італійські, словацькі та навіть хорватські підрозділи, завдали удару в напрямку на Барвінкове. Головною ударною силою стали 14-та та підтягнута сюди ж зі Сталіно (Донецька) 16-а танкова дивізії. «Дорога до матері, нареченої, дружини та дитини йде тільки через схід» – повідомив своїм солдатам командувач 16-ї танкової дивізії Г. Хубе.

    Німцям вдалося створити в смузі наступу абсолютну перевагу в повітрі. Бомбових ударів груп з 15-25 бомбардувальників зазнали штаб 9-ї армії та її війська. Було порушено зв’язок. Оборона Південного фронту мала лише 3-4 км в глибину, частини були розтягнуті на 96-ти км фронті. Тож не дивно, що вже в день початку наступу німці вийшли на р. Сухий Торець. Просуваючись гітлерівці, одразу ж прикривали свої фланги піхотними частинами, які заривалися в землю фронтом на захід і схід.

    Як свідчив І. Х. Баграмян, про ворожий удар на південному фасі Барвінківського виступу командуванню Південно-Західного напрямку стало відомо лише ввечері 17-го. В цей же час від О. М. Василевського, що тимчасово очолював Генштаб, інформацію про контрнаступ німців та пропозицію терміново припинити наступ на Красноград отримав Сталін. Верховний зв’язався з Тимошенко, який, не зважаючи на відсутність резервів для нейтралізації смертельної загрози на флангу, запевнив Сталіна, що з ситуацію упорається. Як і під Києвом у 1941-му, радянським частинам, що стікали кров’ю, намагаючись затримати змикання німецьких танкових кліщів, було віддано неадекватний становищу наказ…розгромити наступаючі німецькі з’єднання.

    18-го травня пропозиція припинити наступ від Василевського пролунала знову. Але втрутилася Військова Рада Південно-Західного фронту, що знов переконала Сталіна, що з загрозою упорається. Тільки 19 травня С. К. Тимошенко наказав припинити подальші наступальні дії та перекинути два резервні танкові корпуси проти Клейста, частини якого стрімко просувалися. Але на їх появу в зоні дій ворога потрібен був час, який був втрачений…

    Оточення

    23 травня група Клейста встановила зв’язок з 6-ю німецькою армією, яка також перейшла у наступ з району Балаклеї. Гігантська маса радянських військ чергового разу опинилася в оточенні…Захопивши прибережні села Петровське, Протопоповку, Чепель, німці почали розчленовувати котел на менші частини. Усі переправи через Донець було зруйновано. За таких умовах прорвати кільце оточення було вдвічі важче, адже через існування природної перешкоди – Сіверського Дінця, неможливо було сконцентрувати достатню кількість деблокуючих військ.

    Перехід річки частинами, що проривалися з оточення, в умовах панування ворожої авіації в небі перетворювався на суцільне пекло…23 травня основна маса радянських військ досягла Дінця та намагалася прорвати кільце. Важкі бої тривали до 28 травня. Ось що згадує лейтенант Д. Небольсін: «В ті травневі дні я був свідком величезної та незрозумілої трагедії. Своїми очами я бачив загибель великої кількості людей, сотні розкиданих трупів, що розкладалися на спекотному українському сонці. Бачив, як з бриючого польоту німецькі «аси» розстрілювали козачу кінноту, якій не було куди подітися у відкритому степу. Трупи коней лежали разом з вбитими козаками». Ціною величезних втрат з котла вдалося вирватися окремим групам бійців та командирів (С. Ф. Бегунов наводить цифру біля 22 тисяч). Про організований вихід частин та збереження важкого озброєння не могло бути й мови. Намагаючись полегшити вихід з оточення та забезпечити оборону штабів до вивозу командного складу, зокрема самого С. К. Тимошенко, було викинуто парашутні десанти. Серед таких десантників опинився після свого прориву з котла і Д Небольсін. Десант ще в повітрі опинився під прицільним вогнем. Але десантників скинули точно на село Лозовенька, де ще залишався Тимошенко, тож вони до кінця виконали свій обов’язок – прикрили евакуацію. Більшість загинули, а решта, як і Д Небольсін потягнулася у великих сірих колонах військовополонених.

    Харківська бійня, що коштувала радянській стороні до 207 тис. солдат, закінчилася. Більшість командирів розділили долю своїх частин. В котлі загинули командувачі 6-ї армії генерал-лейтенант А. М. Городянський та армійської групи Л. В. Бобкін. Серед величезної кількості загиблих опинився і відомий герой запеклої оборони Києва у 1941 р. генерал-майор Ф. М. Матикін.

    Сталін, який особисто дав дозвіл на реалізацію харківського плану, переклав всю відповідальність на керівництво фронту: «Впродовж якихось трьох тижнів Південно-Західний фронт, завдяки своїй легковажності, не тільки програв наполовину виграну Харківську операцію, але й встиг віддати ворогу 18-20 дивізій... Якби ми повідомили країні у всій повноті про ту катастрофу, яку пережив фронт і продовжує ще переживати, то я боюся з вами повелися (вчинили) б дуже круто». О. Довженко, у зв’язку з цими подіями у своєму щоденнику залишив більш відвертий запис: «Подумати тільки, скільки людей загинуло і ще загине через дурнів».

    А німецькі та союзницькі їм війська з оптимізмом розпочали літній наступ одразу в двох напрямках: на Волгу до Сталінграда та на Кавказ. Відтоді вся Україна опинилася під ворожою окупацією.

    Епілог

    Щедро полита кров’ю харківська земля. Насправді, радянські солдати доклали титанічних зусиль у боротьбі за столицю Слобожанщини впродовж 1942- 43-го рр. Але не всі шанують зараз ті зусилля. Одного разу перебуваючи в національному парку «Гомільшанські ліси», поблизу Змієва, під час з’їзду природоохоронців ми знайшли у лісі розкидані людські кістки. За виявленими поблизу простою солдатською ложкою та підошвами чобіт вдалося встановити, що вони належать радянському солдату. Рештки загиблого були викопані і кинуті напризволяще пошукачами військових артефактів – бездушними гробокопачами. Харківські природоохоронці і співробітники парку перепоховали воїна, встановивши на його могилі хрест. Серце здригається, коли подумаєш скільки таких хрестів можна було б встановити на нашій багатостраждальній землі. Чи не цвіт українського й інших народів приніс себе в жертву тоді. Багато життів забрала і харківська катастрофа 1942-го. Але вона стала останньою битвою на велике оточення, яку виграли німці. Фортуна перемінлива. Тепер вже їм судилося потрапити в котел під Сталінградом…

    Література
    Антипов В., Карленко Д. Небо над Харьковом. Май 1942. Харьков, 2006.
    Быков К.В. Харьковский котел. 1942 год. Крушение надежд. –М.., 2007.
    Москаленко К.С. На Юго-Западном направлении. 1941-1943. Воспоминания командарма. Книга 1. – М., 1973
    Використано матеріали спогадів генерал-лейтенаната С. Ф. Бегунова.

    Науковий співробітник Історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця» І.Ю.Парнікоза

    Балаклиец Анатолий: персональный сайт © 2008 -


    Flag Counter
    МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Яндекс.Метрика